Історія с. Дичків

Дичків

Для кожного із нас Батьківщина починається з порога рідної хати, із свого рідного села, де пройшло дитинство, починалася юність. За останні роки все більше в людей проявляється інтерес до історії своєї країни, народу, свого рідного краю. Це цілком природно бо саме наш час - це час відродження моральних, національних, історичних цінностей.

Історія села Дичкова Великогаївської об'єднаної територіальної громади сягає в глибину віків. Перші людські поселення на території даного краю виникли задовго до початку Нашої ери. Уфондах Тернопільського краєзнавчого музею зберігаються матеріали з поселень трипільської культури ІУ-ІІІ тис. років до Н.е. Сліди таких поселень знайдено на берегах річки Гнізної.

УXVI ст. в Теребовлянському повіті налічувалися королівські володіння у 6-ти містечках і бо-ти селах. На південний схід від Тернополя магнати Потоцькі володіли 6- ма посесорськими маєтками, містечком Бірки і п’ятьма селами. Вірогідно, що територія, де тепер розміщено село Дичків також відносилася до цих земельних володінь.

Після заснування Тернополя, яке відбулося 1540 року, життя краю помітно активізувалося.

За архівними даними село Дичків було засноване на початку XVII століття.

Про походження назви села є дві версії, які майже в однаковій мірі мають реальні підстави. Село було засноване в той час, коли всі прилеглі землі належали до королівської власності, якою розпоряджалися магнати-посесори, які в окремих селах призначали управителів. Можливо від прізвища назви одного з таких й пішла назва села. Інша версія стосується краєвидних обставин місця розташування села. Тут були дикі зарості кущів та диких плодових дерев - дичок, що дало основу назви села Дичків.

Одна з перших історичних згадок про село Дичків відноситься до 1676 року. Саме в одній з королівських грамот відзначено про приналежність сДичкова до королівського маєтку Бірки на підставі довічного привілею.

Капличка с. Дичків

1776 року містечко Великі Бірки (також і село Дичків) було продане у довічне володіння каштеляну В. Залєському, який через 20 років перепродав його графу Старшинському.

 Храмовий празник - 19 серпня, день Преображення Господнього

Церква с. Дичків. Збудована в 1893 р.

 З1810 року по 1815 рік територія Дичкова, як і інші частини Тернопільського краю, входила до складу Росії. З 1815 року село належало до Тернопільського округу, а пізніше - повіту.

Господарський і суспільний розвиток Дичкова пожвавився щойно в другій половині ХІХст.. В1848 році в селі було закладено школу. Спочатку це була однокласна школа. 1895 року відкрито ще один клас.

Протягом 1869-1871 років не віддалік Дичкова споруджено залізничну вітку Підволочиськ-Тернопіль-Львів, що сполучала внутрішні райони Австро-Угорщини з залізничною мережою Росії.

В1893 році на території села побудовано греко- католицьку церкву. До цього на місці її спорудження стояла каплиця, закладена на початку XIX ст... Першим священиком був о. Платон Кар пінський. Він був людиною з літературними зацікавленнями, великий книголюб і славився в околиці своєю бібліотекою. Користало з неї в селі велике коло читачів, що їх приєднав до самоосвіти Ті власник.

В Дичкові була заснована одна з перших читалень “Просвіти” в Тернопільській області. У фондах Тернопільського обласного державного архіву зберігається документ про створення та реєстрацію читальні “Просвіти” у Дичкові. Ця читальня, згідно названого документу, була створена в Дичкові 22 квітня 1896 року.

Перший будинок читальні був розміщений на тому місці, що і сучасний, по тій же стороні дороги, що сучасна церква. В ньому розміщувалася читальня, громадська канцелярія,однокласова школа. Пізніше на кошти сільської громади з 1908 по 1911рр. було зведено новий будинок читальні. Урочисте його відкриття відбулося 1911 року на Івана Купала.

Поступово село змінювало свій вигляд. Особливо на початку ХХст. через село йшов “битий шлях” - “мурована” з Тернополя, через В. Бірки, Дичків і далі - до сіл Кросівка, Товстолуг, Баворів.

 Мурована церква посередині села була справжньою окрасою десятків років. Дальше стояла дзвіниця з чотирма дзвонами. Найбільший і найголовніший з них називали “Петром” - по імені селянина Петра Демидася, що купив його на власний кошт, а також поставив по боках дзвіниці дві фігури. Дзвін був такий голосний, що його прекрасну мелодію було чути далеко по навколишніх селах. Перед церквою була велика площа, яка ставала особливо людною у день храмового празнику - Преображення Господнього, ід серпня.

З одного боку від церкви, зовсім недалеко, стояв будинок початкової школи, в ньому ж розміщувалася громадська канцелярія, яка слугувала одночасно й приміщенням для читальні “Просвіти”.

З протилежного боку церкви стояла друга, більша школа для третього і четвертих класів й поглибленого дальшого навчання. При цій школі було помешкання учителя з родиною.

Перед першою світовою війною у селі працював великий турбіно-вальцьовий млин, який частково приводився в рух водою, а частково парою. Це був триповерховий кам’яний будинок із стінами однометрової товщини.

Млин відігравав особливу роль в господарському житті села першої половини XX ст... Збудовано ж його приблизно в середині XIX ст. Мололи в ньому пшеницю на найкращу та найбільшу муку. Неподалік села були каменоломні. Управителями цих кам’яних кар’єрів були жиди. Великий камінь, добутий в них - “квадри”, вантажили на великі міцні ковані вози і доставляли до станції Великі Бірки, звідки їх везли залізницею в різні міста на будови.

В 20 роки XX ст., після встановлення польської влади особливу роль в протистоянні іноземному поневоленню відігравала читальня “Просвіти”, інші громадські та культурні організації, створені при читальні.

У квітні 1926 року в Дичкові засновано товариство “Рідна школа”, зареєстроване 12 квітня 1926 року у Львові.

В 1934-1935роках при читальні ”Просвіти” був створений гурток “Тверезість”. В нього вступали всі бажаючі. Члени гуртка вели й пропагували здоровий та тверезий спосіб життя.

Читальня “Просвіта” у Дичкові єднала українців в боротьбі проти іноземного поневолення. Навколо неї гуртувалося національне і громадське життя села. Робота читальні “Просвіта” та гуртків, створених при ній, була припинена у вересні 1939 року, внаслідок приходу радянсько-комуністичного режиму.

Роки другої світової війни, коли Україна була втягнута в криваву бойню двох світових монстрів - нацистської Німеччини та більшовицького Радянського Союзу, стали ще одною трагічною сторінкою історії Дичкова, як і всього нашого народу.

Весною 1943 року на околиці дичкова відбулися масові розстріли єврейського населення. В цю страшну неділю були вбиті всі чоловіки євреї, навіть маленькі діти.

Влітку 1943 року через Дичків проходили окремі підрозділи партизанського загону с. Ковпака. Біля станції Великі Бірки, за Дичковом, радянські партизани підірвали залізничний міст.

20-22 березня 1944 року в Дичків вступили частини 15 стрілецького корпусу Радянської Армії. Знову розпочалися репресії. Боротьба УПА на Тернопільщині продовжувалася, тепер вона була спрямована проти сталінсько-комуністичного режиму. Окремі підрозділи УПА діяли в навколишніх селах аж до 1953~1954 років.

1 січня 1948 року в Дичкові насильно організовано колгосп, під назвою ім. Шевченка. Спершу до колгоспу вступило 24 господарства. Першим головою колгоспу був Семен Павлусь.

За розпорядженням сталінських спецслужб з села вислали в Сибір багатьох людей, цілі сімї.

Будівництво електростанції розпочато восени 1950 року, основні роботи виконано наступної весни 1951 року. Завершено будівництво ГЕС восени 1952 року. У вересні 1952 року електростанція дала перший струм.

1989 року на Великодні свята відновлено богослужіння в сільській церкві, яку в радянські часи, 1983 року закрили, плануючи перетворити на музей-галерею, глумлячись в такий спосіб над святинею. Силами сільської громади церква реконструйована. Першим священиком відновленої церкви виконував душ пастирські обов’язки о. Павлишин Василь.

Кінець 1980-х, початок 1990-х років для Дичкова був таким же переломним моментом історії, як і для всієї України. Мешканці села приймали активну участь у відродженні національних традицій, в обстоюванні права на державну незалежність України.

В1990 році відновлена символічна стрілецька могила, яка була насипана селянами в пам'ять про полеглих українських січових стрільців 1942 року. 1993 року в центрі села, на тому місці, де колись височів хрест в пам'ять про скасування кріпаччини, було споруджено новий пам’ятний знак борцям за волю і незалежність України. Урочисте його відкриття відбулося в день святкування другої річниці незалежності України, 24 серпня 1993 року.

Нове просторе приміщення школи на 198 учнів здано в 1994 року.

Зростає, змінює свій облік село. Невпинно плине час. На зміну одним поколінням приходять інші. Сьогодні, в час відродження, сільська громада Дичкова, як і десятиліття й століття тому, старається внести свій вклад у загальнонародну справу утвердження української державності, її подальший розвиток.

Школа с. Дичків збудована в 1994 р.

Пам’ятник воїнам Полеглим у Велику Вітчизняну війну

 

Пам’ятний знак борцям за волю і незалежність України. 

Відкриття 24.08.93 р.

Дичків – село, центр сільської ради, якій підпорядковане с. Красівка. Поблизу села у 18–19 ст. був присілок Підсмиківці (Під Смиківцями), що мав 9 дворів. Розташоване на правому березі р. Гнізна (ліва притока Серету, басейн Дністра), за 10 км від Тернополя і 3 км від найближчої залізничної станції Бірки Великі. Північною околицею села пролягла залізниця Львів–Одеса. Географічні координати – 49° 30’ пн. ш. 25° 43’ сх. д. Середня висота над рівнем моря – 304 м. Площа населеного пункту – 3,2 кв. км. Дворів – 246. Населення – 703 особи (2014 р.).

Поблизу Дичкова виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури, доби бронзи, раннього залізного віку, черняхівської, висоцької і давньоруської культур, монети Римської імперії.

Перша письмова згадка – 1480 р., за іншими джерелами – 1530 р. (Ян Бауер) як власність Павла Цвіклейовського, від котрого перейшло до кам’янецького підстарости Івана Срочицького. Назва походить, імовірно, від прізвища луцьких землевласників Дичків (Дичковських), яким протягом тривалого часу належав населений пункт.

У 1565 р. село – власність кам’янецького старости Миколи Потоцького, працювали млин і фільварок. 1612 р. посіви знищила сарана. Упродовж 1612–1624 рр. Теребовлянське староство, до якого належало с. Дичків, 19 разів зазнавало нападів татар.

Під час Національно-визвольної революції українського народу 1648–1676 рр. більшість будівель у селі знищені. У вересні 1776 р. належало до королівського маєтку Борки. 1832 р. діяла парафіяльна школа; 1848 р. – двокласна школа.

У 1880 р. в селі 121 будинок, проживали 619 осіб, функціонувала школа, були 2 стави, 2 млини, заїзний двір (“Стара корчма”; розібрали 1916 р.), велика земельна власність належала Юзефові Баворовському; на Спаса в селі проводили ярмарки. У 1890-х працював фільварок, млин, була корчма, велика земельна власність належала Францішці Островській.

У березні 1914 р. в Дичкові відбулася маніфестація до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, йому встановлено 3 меморіальні таблиці, які восени того ж року зруйнували російські війська.

В УСС і УГА воювали: Михайло Висоцький (сотник), Василь Дячун, Василь Зварич, Степан Кузьма, Микола Луцький, Василь та Іван Митренги, Василь Пласконіс й ін. У червні–липні 1917 р. російські війська на висотах вздовж лівого берега Гнізни в Дичкові облаштували резервну лінію оборони й артилерійські позиції. При безладному відступі царської армії в другій половині липня 1917 р. село зазнало нещадного мародерства, також були вирубані майже всі дерева. На початку червня 1919 р. на залізничній станції Дичків перебували голова Директорії УНР С. Петлюра і члени уряду. Детальніше про це – у книзі Б. Мельничука та В. Уніята "Семон Петлюра і Тернопільщина" (2009 р.).

Діяли філії товариств “Просвіта” (від 1896 р.), “Січ”, “Сокіл”, “Луг”, “Сільський господар”, “Хліборобський вишкіл молоді”, “Союз Українок”, “Рідна школа”, драматичний гурток, хор, кооператива “Злагода”. Відомо, що 1921 р. працювала двокласна школа. 15 вересня 1930 р. під час пацифікації значної шкоди завдано українським організаціям; багатьох мешканців села побито (до смерті – Омеляна Українця). 1931 р. в Дичкові проживало 932 особи. Протягом 1934–1939 рр. село належало до ґміни Бірки Великі. 1935 р. в селі 1033 жителі, з них – 803 українці.

У 1939–1940 рр. органи НКВС заарештували 12 осіб.

Під час німецько-радянської війни в Червоній армії загинули або пропали безвісти 38 уродженців села. В ОУН і УПА перебували, загинули, репресовані, симпатики цих об’єднань – близько 40 осіб. 21 серпня 1941 р. 133 жителі села підтримали Акт відновлення Української держави.

У ніч із 7 на 8 липня 1943 р. під час “Карпатського рейду” партизанського з’єднання С. Ковпака диверсійна група мінерів під командуванням майбутнього поета Платона Воронька, підірвала вибухівкою два залізничних мости на р. Гніздечна. Протягом 1947–1948 рр. у селі базувався гарнізон МДБ (“стрибків”; близько 60 бійців).

У січні 1948 р. примусово створено колгосп; у 1990-і рр. розпайований. У 1952 р. спорудили ГЕС потужністю 120 кВт (нині ТОВ “Софія- Енерго”).

Є церква Преображення Господнього (1893 р.; мурована; УГКЦ), каплиця біля джерела Водохрещення (2001 р., звів Михайло Дичка; будівництвом опікувалася громада с. Красівка), хрести парафіяльного значення. Споруджено пам’ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1967 р., скульптор Я. Ягода), насипана символічна могила Борцям за волю України (1992 р.).

Діють НВК "ЗОШ I-II ступенів-дитячий садочок", клуб, бібліотека, ФАП, Центр післяопераційної реабілітації собак (притулок), три торгових заклади; земельні паї орендують ПАП “Батьківщина” і ПМП “Агрон”.

У Дичкові народились: оперна співачка Ірена-Тарасія Вонс (Назарко; 1914–1964), учасник національно-визвольних змагань, самодіяльний співак, педагог Микола Луцький (1893–1974), педагог, перекладач Омелян Омецінський (1904– 1994), педагог, вчений у галузі медицини Любомир Охримович (1943–2007), громадський діяч, публіцист Василь Пласконіс (1897–1991), краєзнавець Ждан Тихоступ (1942 р. н.); проживали полі- тичний діяч, теоретик націоналістичного руху, публіцист Іван Мітрінґа (“Сергій Орелюк”), військовий та політичний діяч, крайовий провідник ОУН Василь Охримович (“Кузьма”); душпастирював і тут похований релігійний і громадський діяч Іван Волянський, душпастирював у 1896–1914 рр. перекладач, громадсько-освітній діяч о. Платон Карпінський та ін.

Є гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення “Дичківське джерело” (0,01 га) та гідрологічний заказник місцевого значення " На куті". Про село згадно у книгах: Омеляна Омецінського “Спогади про рідне село Дичків” (США), Василя Пласконоса. “З рідного села в широкий світ” (1975 р., Канада), Богдана Побера “Історія сіл Дичкова та Красівки” (Тернопіль, 2001 р.), Ждана Тихоступа “З Дичковим у серці” (2011 р., Тернопіль).

 Поблизу Дичкова виявлено археологічні пам'ятки трипільської культури, доби бронзи, раннього залізного віку,черняхівської та давньоруської культур. У трипільському поселенні знайдено жіночу статуетку. Перша писемна згадка — 1533.

Навесні 1914 у Дичкові відбулася маніфестація до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, йому встановлено 3 меморіальні таблиці. Зірвала їх восени того ж року російська окупаційна влада.

В червні — липні 1917 російські війська, на висотах вздовж лівого берега Гнізни, у Дичкові облаштували резервну лінію оборони і артилерійські позиції. При їх безладному відступі в другій половині липня 1917 село зазнало нещадного мародерства, були вирубані майже всі дерева.

На початку червня 1919 на залізничній станції Дичків перебували голова Директорії УНР С. Петлюра і члени уряду.

Діяли товариства «Просвіта» (від 1896), «Сокіл», «Сільський господар», «Луг», «Рідна школа», кооператива.

У ніч з 7 на 8 липня 1943, під час «Карпатського рейду» партизанського з'єднання С. Ковпака, диверсійною групою мінерів під командуванням Платона Воронька, підірвано вибухівкою залізничні мости на р. Гніздечній в Дичкові.